Глава 1
Фатальна помилка
З моменту виходу в світ моєї книги «Де Бог, коли я страждаю?» я не переставав отримувати листи від людей, які розчарувалися у Богові.
Одна молода мати писала, як її колишня радість перетворилася на горе і розпач, коли в неї народилася дочка з ущелиною в хребті – вродженим дефектом, коли спинний мозок залишається відкритим. На кількох сторінках свого листа дрібним почерком вона описувала, як численні медичні рахунки буквально «висмоктували» весь сімейний бюджет, як розвалився її шлюб, коли чоловік побачив, скільки часу вона витрачає на хвору дитину, і відмовився з нею жити. Життя почало поступово руйнуватися, і в неї з’явилися сумніви в тому, що вона колись знала про Бога, що любить. Що я міг порадити їй?
У кількох листах свою історію мені розповів гомосексуаліст. Більше десяти років він намагався знайти «ліки» від своєї статевої орієнтації, буваючи на служіннях зцілення у харизматів, відвідуючи християнські центри реабілітації, приймаючи ліки. Він навіть зважився на такий радикальний спосіб психіатричного лікування, коли одночасно з показом фотографії оголеного чоловіка на його геніталії подавалася електрична напруга… Безрезультатно. У результаті він знову повернувся до колишнього «блакитного» способу життя. Час від часу він пише мені, наполягаючи на тому, що хоче слідувати за Богом, але почувається негідним через прокляття, що лежить на ньому.
Дівчина, відчуваючи деяке збентеження, писала про те, як день за днем посилюється її депресія. Причин для депресії, за її словами, зовсім немає. Вона здорова, заробляє непогані гроші, добре йдуть справи у сім’ї. Але все ж таки, прокидаючись вранці, вона не може знайти жодної причини, заради якої варто продовжувати жити. Її більше не турбує власна доля, ні Бог; щоразу, молячись, вона думає про те, що її, мабуть, ніхто не чує.
Ці, а також багато інших листів, отриманих мною за кілька років, в принципі ставлять те саме питання: «Ваша книга — про фізичний біль. А як бути з моїм болем? Де Бог, коли болить душа моя? Що Біблія говорить про це? Я, як міг, відповідав на ці листи, розуміючи, що словами тут не допоможеш. Чи може слово, просте слово залікувати душевну рану? Маю визнати, що часом, читаючи ці повні розпачу послання, я сам ставлю собі ті самі питання. Де Бог, коли ми страждаємо емоційно? Чому Він так часто нас розчаровує?
***
Над темою розчарування в Бозі я думав досить довгий час, проте писати про це не наважувався з двох причин. По-перше, я був упевнений, що доведеться зіткнутися з питаннями, на які важко буде знайти відповідь, а то й взагалі не можна буде відповісти. І, по-друге, я не хотів писати книгу, яка, зосереджуючи увагу на невдачі, похитнула б чиюсь віру.
Упевнений, є чимало християн, які не сприймають саму фразу «розчарування в Бозі». За їхніми словами, такого взагалі не може бути. Ісус говорив, що, маючи віру завбільшки з гірчичне зерно, можна пересувати гори; що, зібравшись разом, двоє чи троє в молитві можуть просити про що завгодно, і це станеться. Життя християнина, вважають такі християни, це життя, сповнене тріумфальних перемог. Бог бажає, щоб ми були щасливі, здорові та багаті; будь-яке відхилення від цього стандарту, стверджують вони, свідчить про нестачу віри.
Після спілкування з такими людьми я і прийняв остаточне рішення написати цю книгу. Проводячи для одного журналу невелике розслідування на тему фізичного зцілення, я дізнався про одну сумнозвісну церкву, розташовану в штаті Індіана. Про неї чимало писала газета «Чикаго Тріб’юн», а також було присвячено спеціальний репортаж на телевізійному каналі Ей-Бі-Сі.
Члени цієї церкви вірили, що проста віра може зцілити будь-яку хворобу, а звернення за допомогою до лікарів вважали недоліком віри в Бога. У «Триб’юн» писали про батьків, які безпорадно спостерігали, як їхні діти в муках помирали від менінгіту, запалення легенів і навіть від звичайного грипу – захворювань, що легко піддаються лікуванню. У газеті було також надруковано мапу США, на якій хрестиками були відмічені місця, де люди, дотримуючись вчення своєї церкви, відмовилися від медичної допомоги та загинули. Загалом таких хрестиків було п’ятдесят два.
Відповідно до досліджень, жінки в цій церкві помирали при пологах у вісім разів частіше, ніж у середньому по США. Рівень дитячої смертності був утричі вищим, ніж у цілому по країні. Незважаючи на все це, церква росла і на той час вже відкрила філії у дев’ятнадцяти штатах та п’яти зарубіжних країнах.
У день мого відвідування материнської церкви в Індіані, на вулиці стояла нестерпна спека. Серпневе сонце плавило на дорогах асфальт і безжально палило кукурудзу, що зріла на полях. Будівля церкви стояла посеред одного з таких полів. На ньому не було жодних розпізнавальних знаків, тому воно, скоріше, скидалося на явно не до місця побудовану комору, ніж на церкву. На автостоянці мені довелося пояснити двом охоронцям із раціями, хто я такий; церква насторожено ставилася до всіх відвідувачів, особливо після того, як багато колишніх її членів подали на неї до суду.
Зізнаюся, я очікував побачити служіння фанатиків і проповідника, на зразок Джима Джонса, на проповідях якого люди непритомніли. Нічого подібного там не було. Протягом півтори години сімсот людей, сидячи півколом, співали гімни та вивчали Біблію.
Мене оточували прості люди. Жінки були одягнені в сукні та спідниці, штанів не було; на обличчях – мінімум косметики. Чоловіки, в сорочках та краватках, сиділи зі своїми сім’ями та допомагали стежити за дітьми.
Особливо мене вразили діти: вони були всюди. Жодну дитину не можна змусити мовчати протягом півтори години, і я з цікавістю спостерігав, як батьки справляються з цим нелегким завданням. Книжки-розмальовки були у всіх достатку. Матері грали з дітьми у ігри на пальцях. Дехто приніс у великих пакетах цілі скарбниці іграшок.
Я приїхав туди за сенсацією, а повертався розчарованим. Я побачив частинку тієї старої Америки, де живі сімейні традиції. Батьки там люблять своїх дітей так само, як і всюди у світі.
Але все ж перед моїми очима знову постала та сама карта з хрестиками – ці ж батьки сиділи мовчки біля ліжок своїх вмираючих дітей і не діяли. Один батько розповідав в інтерв’ю газеті «Чикаго Тріб’юн», як протягом двох тижнів не перестаючи молився за свого однорічного сина, який мав сильний жар. Спочатку хворий хлопчик втратив слух, а потім осліп. Пастор церкви закликав зміцнювати віру і в жодному разі не викликати лікаря. За день малюка не стало. Розтин показав, що причиною смерті була легка форма менінгіту, яка цілком виліковна.
Більшість членів церкви в штаті Індіана не звинувачують Бога за нещастя, що відбуваються з ними, або, принаймні, відкрито не визнаються в цьому. Вони, швидше, схильні звинувачувати себе за маловір’я. Кількість могил тим часом продовжує зростати.
Залишаючи церкву після недільного служіння, я дійшов висновку: те, що ми думаємо про Бога і як віримо в Нього, має велике значення. Ті люди зовсім не були якимись канібалами чи дітовбивцями, але все ж таки кілька десятків дітей з їхньої церкви загинуло внаслідок якоїсь помилки (це моя особиста думка) у віровченні. (Взагалі, віровчення церкви в Індіані мало чим відрізняється від усього того, що мені доводиться чути в багатьох євангельських церквах, християнських теле- і радіопрограмах. Просто ті християни, можливо, надто сміливо ставляться до застосування на практиці найсміливіших обітниці віри.)
Саме завдяки щиро віруючим людям церкви в Індіані, а також тим, хто писав мені листи, повні незліченних питань, я все-таки зважився торкнутися у своїй книзі теми, яких раніше всіляко уникав. Отже, перед вами – теологічна книга. Це не практичне керівництво, а книга про природу Бога і про те, чому Він веде Себе загадково, а то й зовсім мовчить.
Теологію не можна обмежувати рамками бесід у буфетах духовних семінарій, де викладачі змагаються у знаннях зі студентами. Вона стосується всіх нас. Одні втрачають віру через сильне почуття розчарування у Богові. Вони чекають від Бога певних дій, а Він їх «підводить». Інші ж віру не втрачають, але все ж таки, їх не залишає почуття певного розчарування. Вони вірять, що Бог обов’язково допоможе, моляться за чудо, але їхні молитви залишаються без відповіді. Щонайменше п’ятдесят два такі випадки сталося в церкві з Індіани.
