автор: Рейнхард Боннке
переклад: Ганна Гешеле
Перші учні Христа почали проповідувати без досвіду у цій справі. Вони не мали ні методів, ні техніки, і не могли прослухати навчальні лекції. І все-таки, як вони діяли?
Ісус йшов берегом моря і зустрів галілейських рибалок. Він запросив їх іти з Ним і стати “ловцями людей”. Ось із цього сирого матеріалу Ісус зробив Апостолів, людей, імена яких світ ніколи не забуде, які мали змінити світ.
Після піднесення Ісуса майбутнє Віри лягло на їхні плечі. Адже це були люди, які ніколи не покидали меж свого селища, не плавали далі, ніж несли їхні рибальські човни. Це їм, з їх запалом і жертовністю, ми завдячуємо дорогоцінному знанню спасіння. Світ перебуває у них у боргу. Апостоли на практиці стали використовувати поняття: віра, любов, надія, прощення, доброта та інші цінності, які були чужі давній язичницькій культурі. Божий світ поступово змінював суспільство. Марк Аврелій, філософ-стоїк, став Римським імператором в 161 році, навіть зобразив на стінах Риму висловлювання Христа.
Першими новонаверненими стали євреї і перша церква утворилася в Єрусалимі. Тисячі здобули віру, серед них опинилися і священики Єрусалимського храму. І через двадцять років, коли багато християн були в інших місцях, апостоли залишалися в Єрусалимі, працювали, насаджуючи віру (див. Дії 6:7; 8:1; 21:20). Іван писав, «бо Бог так полюбив світ» (Івана 3:16). На той час ще не світ побачив цих людей. Це станеться пізніше. Віруючі євреї схильні були думати, що Ісус був Месією лише Ізраїлю. Навіть коли Ісус воскрес із мертвих, це розцінювалося з погляду відродження Ізраїлю (див. Дії 1:6). А Ісус обійняв своїми руками весь світ. Він сказав: «Будете Мені свідками в Єрусалимі… і навіть до краю землі» (Дії 1:8). Тут використовується грецьке “есхатос” – останній, тому остання фраза може звучати: до останнього місця на землі.
Павло, єврей євреям…
Щоб поширити Євангеліє серед інших народів, Бог підготував одну людину, апостола Павла. З народження він мав римське громадянство, але залишався істинним євреєм, називаючи себе «Євреєм від Євреїв» (Филип’ян 3:5) На чолі його особистих інтересів стояло спасіння свого народу (див. Римлян 9:1-4). На якийсь час він оселився в Антіохії, місті Галілейському, з численним єврейським населенням, де зміг відчути вплив обох культур. Бог же закликав його нести Євангеліє в інші країни (Дії 13:1) і через деякий час, з благословення церкви в Антіохії, він вирушив у свою першу велику подорож. Де б він не був, виконуючи покликання, рідний народ залишався для нього пріоритетом.
Щойно Павло прибував у нове місце, він насамперед відвідував місцеві синагоги. Такою була воля Божа. Єврейські синагоги існували повсюдно середземноморському регіоні. Євреї, які змінювали місце проживання, або перебували в інших землях у справах, утворювали громади в містах Римської Імперії і дотримувалися традицій Мойсея. Так само і Петро пише євреям «розсіяним у Понті, Галатії, Каппадокії, Асії та Віфанії», у регіонах Малої Азії. (див. 1 Петра 1:1). І сам Павло також належав до діаспори. Народився він у Тарсі Кілікійському, великому місті, розташованому на південному сході теперішньої Туреччини (див. Дії 22:3)
Сотні тисяч євреїв залишили свою країну, поневолену ворогом. Після падіння Ассирії та захоплення Вавилону, за 600 років до Різдва Христового, залишки єврейського народу постійно зазнавали тиранії. За століття до народження Христа, сирійський цар, Антіох IV вирішив знищити юдейську віру. Згадку про жертв читаємо в 11 розділі Послання до Євреїв. Вигнані, розсіяні євреї стали провідниками, завдяки яким Павло зміг досягти язичників.
… для всіх я став усім …
Павло увірував у Дамаску через два чи три роки після воскресіння Христа, і “одразу почав проповідувати в синагозі про Ісуса, що Він є Син Божий” (Дії 9:20). Таким був його спосіб. У Єрусалимі він «сміливо проповідував в ім’я Господа Ісуса. Говорив також і змагався з Елліністами» (Дії 9:28,29). Переходячи з країни до країни, насамперед він вступав у контакт з людьми, приходячи до синагог, де, будучи рабином, міг проповідувати. Як тільки він йшов до поган, тим самим провокуючи скандали, противники створювали опозицію.
Ось короткий опис того, як довелося працювати піонерам-євангелістам. Ця небезпечна спроба знайти шляхи проповідування євангелії по всьому світу вимагала мужності. Павло пройшов через усе, від приниження до відкинення, «щоб спасти хоча б когось» (1 Коринтян 9:22). Християни вміли ризикувати, їх не цікавила думка інших, і вони не могли зупинити чужі підступи. Не лише Павло, але й новонавернені також наражають себе на небезпеку, йдучи туди, де їх можуть не прийняти з розпростертими обіймами.
Павло провів два роки, проповідуючи Євангеліє в училищі Тирану, в Ефесі. В Афінах він дискутував з місцевими євреями, епікурейцями та стоїками, а потім був запрошений до Ареопагу, на той час верховного органу судової влади. Хоча збори були не настільки численними, апостол Павло сміливо проповідував про Христа розіп’ятим. Деяких він переконав, і вони прийняли сказане. Серед них виявився і Діонісій Ареопагіт. У Римі Павло проповідував розп’ятого Христа, і не боявся згадати, що в цьому є і вина Риму.
… в ім’я Євангелія
Згідно з Писанням Апостоли зібралися вирішувати кому в яку країну йти євангелізувати. Відомо, що Хома та Варфоломій вирушили до Індії, де й загинули за Євангеліє, виявивши небувалу мужність. Ми живемо в часи, на які християнство вплинуло докорінно, а тому нам складно уявити, наскільки небезпечно було втручатися в духовні та моральні підвалини, культуру, вірування; світ, який перебував у безбожності та варварстві, хоча вже й мав військову міць Римської Імперії.
Євангеліє прийшло у світ спокійно, впевнено, як приплив. Несли його не тільки апостоли та євангелісти, але звичайні віруючі. Багато хто з них був рабами і сміливо прийняв страждання і навіть смерть за Христа. Згадується зворушливий випадок. У Римі під час розкопок виявили малюнок та напис на кухонній стіні у палаці: розіп’ятий чоловік з головою осла та напис «Олексаменос поклоняється своєму Богові». Мабуть, цей хлопчик не боявся говорити про Христа та Голгофа іншим хлопчикам-пажам. Хтось зробив приписку: «Алексаменос лишається вірним», можливо, що це дописав сам Алексаменос.
У християн у той час навіть не виникало думки про те, щоб залишити Велике Доручення Христа. У цьому й ховався весь зміст християнства. Це стало так званою програмою учнівства. Аж до кінця третього століття (313 р.) смерть постійно загрожувала свідкам. До того, як імперія офіційно прийняла християнство, міста та ринки були наповнені віруючими, а язичницькі храми ставали малолюдними.
Молоді християни були готові померти за Христа і не приховували свого віросповідання. Відданість Ісусу Христу не мала меж. Євреям було дано зрозуміти, що тільки Бог пошле помазаника до Ізраїлю. Ним став Ісус, нікого іншого не було і не могло бути. Христос не залишив місця для ритуальної рутини, дотримання якої мало б привести людей до спасіння, Він сам став спасінням для нас. Єдине, про що Він просив нас – це хрищення та спогад. Він не просив пам’ятати про Його смерть, Він просив брати хліб та вино у Його спогад (Лука 22:19). Проповідуючи Євангеліє Ісуса Христа, ми повинні чітко уявляти про Ком говоримо. Ім’я Ісуса – не талісман, не емблема. Ми говоримо про Нього, як про Христа Писання, про Нього, Хто Він є.
Старий Завіт – Його чорнобілий відбиток, Новий Завіт – Його кольорове фото. Старий Завіт говорить про Бога, а Ісус додав, що там говорилося і про Нього. Він виконав Писання, втіливши його, даруючи тіло і життя. Христос є втіленням пророцтв Старого Завіту, але Він навіть більше, ніж втілення. Іоанн Хреститель свідчив і про Ісуса, а потім переконався, що Ісус вийшов далеко за межі його пророцтв. «Йому мусить рости, а мені применшуватись» (Івана 3:30).
Джерело: slavabogu.ucoz.ru
