Церква Божої Слави

«Се, стою біля дверей і стукаю: якщо хтось почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною». (Об’явл. 3:20)

Ці слова записані в останній книзі Біблії. Вони розкривають одну з основних і дуже важливих істин Святого Письма: Бог хоче, щоб людина, почувши Його голос, відчинила двері свого серця і впустила Його. У цих словах вражає те, що всемогутній Бог, якому все підвладно, постає перед нами не володарем, а мандрівником, що стукає у двері серця. Невже Він Сам не може відчинити двері та увійти? Невже Він, Творець неба та землі, не може змусити людей прийняти Його?

Безперечно, Бог може це зробити. Але Він не хоче силою опановувати нас. Він чекає, щоб ми добровільно прийняли Його у своє серце і любов’ю відповіли на Його любов.

Бог створив людей вільними. Але всі ми зловживали своєю вільною волею, впали в гріх непослуху заповідям Божим і, запеклимся, сказали Владику життя: «Не хочемо, щоб Ти царював над нами!» Тому Господь опинився поза людським серцем. Ми самі виставили Бога за двері.

Однак Він не пішов далеко від нас, Він стоїть за дверима серця нашого і стукає, чекаючи, коли ми впустимо Його.

Як же може великий і святий Бог оселитися у серці? Пояснення цього ми можемо знайти лише у Його любові. Бог любить Свій витвір і прагне бути у спілкуванні з ним. Він хоче дати мир і спокій душам нашим. Він знає, що без Нього ми нещасні, жалюгідні, жебраки та сліпі, а з Ним – маємо незліченні багатства неба. Яким чином стукає до нас Господь?

Бог звертається до нашого розуму через Своє Слово – Писання. Ісус Христос каже: «Прийдіть до Мене, всі трудящі і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт. 11:28). Господь свідчить про Свою любов: «…Любов’ю вічною Я полюбив тебе і тому простягнув до тебе вподобання» (Єр. 31:3), і в той же час Він попереджає: «Ви помрете в гріхах ваших, якщо не повірите». Тим, хто відповість на Його поклик любові, Він обіцяє: «Віруючий у Мене має життя вічне» (Ів. 6:47).

Бог звертається до нас і через внутрішній голос. Залишаючись наодинці з собою, людина часто відчуває незрозумілу тугу. Він відчуває, що життя його має бути іншим, що його душі не вистачає чогось важливого, цінного, основного. У цей момент до людини і підходить милосердний Спаситель і каже: “Впусти Мене, Я заспокою твою душу, що метушиться, і наповню її неминущою радістю і світом”.

Господь стукає до нас через хвороби та невдачі. Коли хвороба приковує нас до ліжка, Бог дає можливість подумати про тлінність життя. Він розбиває ідолів, які володіють нашим серцем без жодного права, і відкриває істинний сенс життя.

Бог говорить через світові події, катастрофи, війни та зміни в суспільстві. Все це свідчить про те, що людство наближається до свого кінця і близький день, коли кожен постане перед судом Божим, якщо не покається у своїх гріхах. Саме так Бог каже сьогодні до нашого народу.

Чому ж люди здебільшого залишаються глухими до Божого заклику? Що заважає їм впустити до себе такого великого гостя? Чому навіть у житті віруючих Бог опиняється за дверима їхнього серця?

Одним заважає гордість, іншим – життєві турботи, третім – улюблені гріхи. Люди усвідомлюють, що, перш ніж прийняти Христа, необхідно залишити всякий гріх. Однак гріховні справи видаються їм єдиним задоволенням у цьому світі, тому вони кажуть: “Не зараз, потім”.

Іншим перешкоджає почуття власної нікчемності, і вони даремно живуть далеко від Христа. Але Бог не гребує нами такими, якими ми є. Він хоче всіх нас зробити новими людьми, адже Він «прийшов стягнути та врятувати загибле». За його словами, не здорові потребують лікаря, але хворі (Мт. 9:12).

Спаситель добре знає, що саме заважає нам прийняти Його, тому говорить у Своєму Слові «Кожна дол нехай наповниться, і всяка гора і пагорб нехай знизяться і побачить всяке тіло спасіння Боже» (Іс. 40:4-5). Іншими словами, нехай не бентежиться принижений і нехай не пишається високий своїм становищем – тих та інших Христос однаково готовий врятувати.

Одна з найбільших перешкод у прийнятті Христа – це сумнів та зневіра. Багато хто просто соромиться вірити в Бога. Ми звикли приймати лише те, що вміщується в рамки укорінених понять. Надто довго ми йшли проти свого істинного початкового призначення – славити Бога і служити Йому – і тому ненормальне стали вважати нормальним, а святе життя стало здаватися нам неможливим. Ось тому ми й біжимо від Христа, боячись Його викривальної правди. І якщо добре розібратися, то багато хто не вірить у Христа лише тому, що в глибині душі хоче, щоб Його не було. Отже, хто з нас гордий, – упокоримося перед Ним, адже визнати Його панування над нами не соромно, навпаки, це цілком відповідає істинній людській гідності.

Коли ми приймаємо Ісуса Христа у своє серце, Він перетворює все наше життя, Він прощає всі беззаконня наші, звільняє від гріховного гніту і мук винної совісті, упорядковує наше мислення, Він вселяє в нас чисті бажання і освітлює серце неземним світлом. Він дарує нескінченне свято нашій душі, особисто оселяючись у нас.

Господь не завжди буде до нас у вигляді непримітного мандрівника. Настане час, коли Він прийде «з великою силою і славою», і ті, хто відкинув Його, почують остаточний вирок: «Не знаю вас, звідки ви, відійдіть від Мене, всі творці неправди» (Лк. 13:27). Тим же, хто прийняв Христа в своє серце, Він скаже: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу» (Мт. 25:34).