Церква Божої Слави

Незабаром ми, як віруючі, відзначатимемо одне з найзначніших свят – Великдень Христовий. Ця подія не тільки є основою нашої віри, але й вказує на те, що без приготування з нашого боку ми можемо опинитися в категорії тих людей, які жили за часів Христа, але Самого Христа не прийняли і не отримали від Бога найголовніший дар – спасіння через смерть Його Сина. Тому для нас сьогодні так само актуальним є заклик Івана Хрестителя: «…приготуйте шлях Господу, прямими зробіть стежки Йому». (Мар.1: 3)

Сьогодні я хотів би продовжити говорити про підготовку до здійснення Пасхи Божої та Божого Пурима у вашому і моєму житті, адже самі ці події не змінять нашого життя, оскільки дуже важливо те, як ми до них ставимося і чи готуємо ми зі свого боку шлях Господу.

Напередодні входу Господнього до Єрусалиму Ісус здійснив одне з найвідоміших чудес – воскресив Свого друга Лазаря на четвертий день після його смерті. Це сталося у селищі Віфанія, кілометрів за три від Єрусалиму, на одному зі схилів Олеонської гори. Зараз там арабське село, яке називається Ель-Азарія, що, власне, і означає арабською «Лазар».

Почувши про це диво і переконавшись у його реальності, багато хто пішов за Христом. До того ж юдеї чекали, згідно з пророцтвами, що Месія і Спаситель Ізраїлю має з’явитися саме на Великдень. Багато хто так Його і зустрічав – як Месію і Спасителя.

Але сама історія починалася не з тріумфу та тріумфу, а з багатьох питань та сумнівів, на які, з першого погляду, не було жодних відповідей. У євангелії від Іонна ми читаємо:

«Був хворий хтось Лазар із Віфанії, із селища, де жили Марія та Марфа, сестра її. Марія ж, на яку брат Лазар був хворий, була та, що помазала Господа миром і витерла ноги Його волоссям своїм. Сестри послали сказати Йому: Господи! ось, кого Ти любиш, хворий. Ісус, почувши те, сказав: ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, нехай прославиться через неї Син Божий». (Івана 11:1-4)

Лазар помер незабаром після того, як послані повернулися від Ісуса; смерть його була нічим непоправною втратою для його сестер, яким він заміняв собою батьків. Таємнича обіцянка Господа – явити в хворобі Лазаря Свою Божественну славу – не було зрозуміло, а тому й не могло доставити втіхи, яка в ньому полягала. Коли згадували воскресіння юнака наїнського (Лк. 7:11-15) і дочки Яірової (Мф. 9:18; Мк. 5:22), скоєні Ісусом у Галілеї, то промінь надії міг миттєво осяяти серця, затьмарені скорботою, але ця надія надію лежати в труні, а Ісус зволікав. Ознаки вчиненої руйнації, що виявились у бездушному трупі, спонукали залишити і останню надію бачити його знову одухотвореним; і тепер, через чотири дні після смерті Лазаря, Ісуса, мабуть, уже не чекали у Віфанії, вважаючи, що якщо Він і зайде втішити друзів Своїх, то перед самим святом, коли йтиме до Єрусалиму, або після нього, при Своїм поверненні до Галілеї.

Слух про Божественного Вчителя і Чудотворця завжди передував Його приходу. Марфа (мабуть, вийшовши з дому по домашніх справах, якими вона особливо займалася (Лк. 10:38-42)), перша почула, що Ісус наближається до Віфанії, і одразу, не заходячи до дому, щоб повідомити сестру, поспішила назустріч Йому тим шляхом, яким треба було йти Господеві. Він був ще поза селищем, коли сумна Марфа впала до ніг Його. Побачивши Христа в душі її прокинулася думка: як було б все інакше, якби Ісус прийшов у потрібний час, тобто коли Лазар ще живий. «Господи! якби Ти був тут, не помер би мій брат. Але, – продовжувала Марфа, бажаючи виправити свою думку і показати, що її віра в Учителя не змінилася, – Але й тепер знаю, що чого Ти попросиш у Бога, дасть Тобі Бог». (Івана 11:21-22)

Саме ця розмова між Марфою та Ісусом якнайкраще розкриває наші очікування стосовно Христа і те, як ми зазвичай віримо і довіряємо Йому. Адже тільки за подібних обставин стає ясно, що наша віра в Бога часто обмежена тим, як ми розуміємо Його волю, і часто ґрунтується виключно на наших релігійних знаннях і тому, що було видно раніше, а не на тому, що насправді може зробити для нас Господь. «Ісус сказав їй: Я є воскресіння і життя; віруючий у Мене, якщо й помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?» (Івана 11:25-26)

У цій історії добре видно всі наші людські очікування, а також наші розчарування, коли Бог не приходить саме в той момент, коли, на нашу думку, Він мав прийти. Але істина в тому, що Господь ніколи не спізнюється!

«Ісус каже: заберіть камінь. Сестра померлого, Марфа, каже Йому: Господи! вже смердить; бо чотири дні, як він у гробі. Ісус каже їй: Чи не сказав Я тобі, що, як віруватимеш, побачиш славу Божу?» (Івана 11:39-40)

Саме у світлі сьогоднішніх подій у нашій країні та наближення Великодня, ця історія набуває особливої актуальності, а віра в слова Христа вказує нам на ключ, який відкриває двері до явлення Божої слави та чудес. Адже наш Господь ніколи не спізнюється і може воскресити те, що вже померло та безнадійно, з погляду людей!