Олексій Авдєєв – Моя неміч – Його слава

Олексій:
Привіт.

Ведучий:
Давай почнемо з того, розкажи трошки, звідки ти родом. Де ти народився, де проходило твоє дитинство і як проходило?

Олексій:
Я народився в Україні, в Києві і все життя прожив в Києві. По суті, і моя мама киянка. Тобто, ну якось так вийшло, що в Києві прожив практично.

Ведучий:
Все твоє дитинство пройшло там, в столиці?

Олексій:
Так.

Ведучий:
Ти не завжди був християнином? Звісно, що ні. Яким було твоє життя до того, як ти прийшов до Бога?

Олексій:
До того, як прийшов до Бога, я жив як звичайний підліток, до 17 років. Я покаявся в 17 років, слава Богу. Ну, а як я жив? Погано жив, бо насправді життя без Христа – це не життя, якщо так коротко дуже сказати. А якщо пояснити, то було багато викликів через те, що в мене інвалідність, то в мене не було ні друзів, ні можливості десь гуляти, пересуватись. Тим паче, що Радянський Союз тоді був, багато моментів, як тоді казали, що людей з інвалідністю нема в Радянському Союзі. А чому нема? Тому що їх всі ховали по хатах. Їх боялися виводити на вулицю через різні обставини. І, на жаль, це правда, так воно було.

Ведучий:
Тобто в дитинстві ти майже весь час проводив вдома сам?

Олексій:
Практично, так. Бували поодинокі випадки, коли мене мама виводила на двір, але у дворі більше стикався з насмішками, з різними такими знущаннями, навіть сказати, якщо так коротко, не вдаючись. Чесно кажучи, це був жах.

Ведучий:
Друзів у тебе взагалі не було?

Олексій:
Ні, ну там був один друг у дворі, але він більше, можна сказати, друг, котрий, напевно, єдиний був на той час у дворі. Але сказати, що ми так дружили, як хотілося б, то ні, не було такого, на жаль, навіть в якийсь момент.

Ведучий:
Що ти відчував тоді, в той момент, коли твої однолітки, такі як ти, діти, вони мають багато друзів, гуляють, бігають, веселяться, проводять нормальне дитинство, а ти не можеш бути з ними і не маєш навіть нормального спілкування з кимось. Що відчував ти всередині?

Олексій:
Я відчував, ну як би це сказати, я відчував, що, ну по-перше, мене ніхто не сприймав як людину, почнемо з цього, а по-друге, я був один, тобто відчував себе непотрібним нікому. Таке було відчуття. Хоча я пробував з кимось подружитись, але люди просто… це як клеймо таке, якщо з інвалідністю, обзивали по-всякому, не хочу навіть повторювати. Вважали, що якщо людина має інвалідність, то це вже не людина.

Ведучий:
Тобто те, що ти не такий, як всі, ти відчував постійно на собі?

Олексій:
Постійно, абсолютно постійно. І що ще погано, це такий же тиск був на мою маму. Мало хто, мало хто міг розуміти маму, як маму дитини з інвалідністю. Здебільшого люди насміхались, десь щось наговорювали, десь ображались, десь якісь гадості казали. Це було вкрай важко як матері, так і мені.

Ведучий:
Тобто твоя мама теж відчувала якийсь тиск в суспільстві?

Олексій:
Звісно. Ну, поодинокі там могли бути хтось, хто справді, знаєш, друг, подруга там для мами маю на увазі. Ну і батько — це мій дідусь, на той час він ще був живий, то це він дуже підтримував маму, дуже допомагав. Тобто, по суті, батько в мене був, але він мене покинув. Це окрема історія. І, звісно, я його пробачив, коли прийшов у віру. Просто, виходить, мене виростила мама і дідусь, коли міг, приходив інколи допомогти. Він в Києві теж жив, він сам був льотчиком, пілотом. Але він вже в роках був, він 1921 року народження, а я народився в 1976 році. І дідуся добре пам’ятаю. Не можу сказати, що… а може і можу: в чомусь він мені батька замінив, в чомусь. Тобто я десь хотів бути схожим на свого діда, але, на жаль, не в усьому.

Ведучий:
Як вони тебе підтримували, мається на увазі твоя мама, твій дідусь? Тобто ти ж бачив цю несправедливість по відношенню до себе, оце відчуття таке, що ти не такий, як всі інші діти. Що вони тобі говорили, як вони тебе мотивували?

Олексій:
Мене мотивував дідусь. Мама якраз не мотивувала ніяк, не можу нічого сказати такого.

Ведучий:
А яким чином? Що він тобі говорив?

Олексій:
Ну, він казав, щоб я вчився, щоб я не здавався. Щоб я, наприклад, якщо в мене був хист в шахи грати, то грати в шахи; якщо там паяти, ремонтувати, щось хотів. Ну, хотів, але я здебільшого все ламав по початках. Тобто все, що мені в руки потрапляло — приймачі всякі — воно довго не залишалось, тиждень максимум, і я вже залізу всередину, подивлюсь, що там, і поламаю по-любому. Тобто це така була школа, це все пройшов. Але з часом, вже якраз в той період, коли я покаявся, от тоді так Бог дав мудрості, я вже взявся за голову, як то кажуть, вже почав щось ремонтувати і паяти, і в мене це довгий час получалось, поки фізично міг.

Ведучий:
Тобто твій дідусь давав тобі таку впевненість в собі, що ти можеш щось робити, що ти потрібний, ти важливий і якби навіть в твоєму стані ти можеш освоїти якусь професію і приносити користь суспільству.

Олексій:
Так, так.

Ведучий:
Добре, а ти зачепив тему про покаяння, то виникає таке питання: коли вперше ти взагалі почув про Бога, що є Бог?

Олексій:
Взагалі ще в дитинстві, десь у віці восьми років, наприклад, я вже серйозно задумався про Бога, але в мене не було ні Нового Заповіту, ні Біблії, нічого. І якось так по-дитячому я молився: «Боже, якщо ти є…» і так далі. Були різні якісь моменти, де я плакав, де щось відбувалося, щось переживав через різні ситуації. І я просто плакав і звертався до Бога по-своєму, як міг. Отакий у мене був шлях. Потім, коли вже я став старше, десь років 15 мені — ну такий дуже цікавий вік, 14-15 — я вже десь в якійсь депресії одночасно був і одночасно багато запитань Богу задавав. Пробував з кимось знову ж таки подружитись там з однолітками з інвалідністю теж, це вже був 1990–1991 рік, якраз коли Радянський Союз розпадався в той період.

Ведучий:
А дідусь тобі розказував про Бога? Дідусь був віруючий?

Олексій:
Що він мені розказував… я не можу сказати, чи був він віруючий чи ні тоді. Можливо. Він був дуже доброю людиною, він любив зробити комусь добро і так широко, не піарячи про це нікому ніде — просто хтось попросить щось допомогти, сусідів наприклад, допомагав або ще щось. Тобто він сам по собі був такий добряк. Але я вірю, що він все ж таки увірував, ну про це я окремо ще скажу.

Ведучий:
Особисто для тебе коли настав цей переломний момент, коли ти по-справжньому увірував в Бога і зустрів Ісуса, відчув Його?

Олексій:
Розкажу. Коротко розкажу, бо я не люблю про те, як я жив до Христа. Але я скажу таку річ. В 91-му році, коли важкий період був, я почав слухати — може, пам’ятаєш — Віктор Цой такий був. І десь воно стало моїм кумиром, по великому рахунку. Я тоді ще не розумів, що це погано, до чого може призвести, але, на жаль, усю школу пройшов. Тобто він постійно співав: «Ночь, все плохо… ночь, ночь…»

Ведучий:
Депресивна така музика.

Олексій:
Така пісня, ще й музика в такому стилі, як мені подобалась. Але тексти мене постійно пригнічували. Хоча вони ніби мені і подобались десь на душевному рівні, але чим більше я це слухав, тим мені ставало гірше. На це ніхто вплинути не міг — ні моя мама, ні дідусь, звісно. І одночасно у 1991 році на телебаченні якась християнська передача «Суперкнига» вийшла, наприклад. Я так на неї підсів, став дивитись, мені це так стало цікаво. Здавалось би, ну що там, це ж звичайний мультик, але настільки воно розказувало, проповідувало про Бога, що я просто жив цим серіалом, постійно хотів подивитись. Потім проповіді десь якісь почую. Потім хтось подарував Євангеліє від Луки чи від Марка, зараз не згадаю, маленьку брошурку. І тоді мені потрапила ще брошура «Чотири духовні закони». Там якраз чітка проповідь, буквально на кількох пальцях, про те, що Бог нас любить, що ми, люди, згрішили, але Бог дає нам покаяння в Ісусі Христі, що ми можемо прийняти цей дар, увірувати в Нього і обрести життя вічне з Христом. Тобто такі прості моменти, буквально 4 чи 5 сторінок, але воно на мене враження дуже конкретне справило.

Розказую далі коротко. Я тоді в шахи любив грати по телефону. Не дивуйся, я правду кажу, по телефону грали в шахи.

Ведучий:
Тобто це не такий, як зараз звичний для нас мобільний телефон, де ти можеш скачати собі програму, а це по стаціонарному телефоні?

Олексій:
По стаціонарному, звичайному телефоні, так. На шаховій дошці є координати, літери від А до Н і цифри від 1 до 8. Тобто називаєш, наприклад: пішак Е2 йде на Е4. Той каже: «Окей, я зробив свій хід, тепер я йду, наприклад, кінь G8 на F6» і так далі. Але дошка перед тобою твоя, розставлені фігури, і в нього своя дошка. Коли він ходить, ти також його фігури сам собі переставляєш. Ми один одного повідомляємо, звідки й куди йдуть фігури.

Я починав з того, що мене дідусь вчив грати в шахи, потім я в нього почав вигравати, він старався вже зі мною не грати. Навчив мене дідусь на свою голову. Учень завжди переважить свого вчителя. А потім я дізнався, що є шаховий клуб — спортивний клуб людей з інвалідністю. Я познайомився і почав по телефону з різними людьми грати. Це були тренування, змагання. Саме тоді я дізнався, що багато людей таких, що я не один. Бо все життя здавалось, що людей з інвалідністю нема, а насправді вони були і є, просто відношення суспільства було таким, ніби їх не існує.

Коли я дізнався, що не один, зрозумів, що можу бути комусь потрібен, щоб допомагати, підтримувати. Але на той момент я сам потребував підтримки, тому що переживав важкий час. Бог стукав у моє серце, але я був упрямий, гордий, злий на цей світ, з образами. І в якийсь момент диявол мене так атакував, що я хотів покінчити з собою. У мене навіть була призначена дата, я собі придумав, як це зроблю в домашніх умовах. Слава Богу, цього не сталося. Бог бачив моє серце, Він потурбувався настільки, що всі обставини склалися дивним чином. З’явилися люди, котрі зацікавилися мною. Особливо це був один брат з баптистської церкви в Києві, котрий зараз пастор — Віталій Козубовський. От він прийшов до мене в гості, мама була не проти.

Ведучий:
А як він дізнався про тебе?

Олексій:
Йому розповіли, скоріш за все хтось із шахового клубу.

Ведучий:
Тобто в той момент, коли ти собі вже запланував зробити погані речі, в цей момент дивним чином до тебе додому приходить пастор, якого ти взагалі перший раз бачиш?

Олексій:
Так, і саме важливо, що він прийшов саме тоді, коли треба, не переніс ні на які дати. Він прийшов, сказав, хто він такий, і я, чесно скажу, зрадів, тому що в мене було дуже багато запитань. Ми спілкувалися довго, години дві чи три. Перші пів години він мені стільки всього пояснив, і я потім йому кажу: «А що мені робити, щоб спастися?» Він все розповів про Христа, і каже: «А хочеш прямо зараз помолитись?» Я кажу: «Хочу». І от під час молитви сталося це — я відчув дотик Божий, я покаявся тоді, і в той момент відбувся повний розворот на 180 градусів. Якщо я йшов до прірви, то Бог мене повністю розвернув і дав мені життя. Я відчував руку Божу, що Він мене тримає, береже і піднімає.

Ведучий:
Після цього моменту як змінилося твоє життя?

Олексій:
Радикально помінялося відношення до життя. По-перше, прийшло розуміння, що кожна людина живе не просто так, не можна обірвати життя. Я зрозумів, що навіть при таких важких обставинах Бог поруч. І третя річ: навіть якщо нема друзів чи рідні не розуміють, є Той, Хто є вірним другом — Христос. Той, кому я потрібен і Хто мене ніколи не залишить. Цього було достатньо, щоб рухатись далі. Він мені подарував Новий Заповіт і Псалми. Я читав його постійно, навіть спав з Новим Заповітом в руках. Бог звільняв мене від комплексів, замість злості давав прощення і любов.

Саме перше і важке, що для мене було після покаяння — це пробачити свого батька. Коли мені виповнився рік і лікарі поставили діагноз, батько пішов. Одружився на іншій, у нього з’явилася сім’я, а про мене він забув. У мене була до нього ненависть. А коли я покаявся, я його пробачив. Але не я, а Христос через мене, тому що я просто казав: «Боже, не можу я пробачити, нема в мене такої любові, допоможи мені». Я молився так неодноразово, і якось прийшла любов до нього, пішла злоба, прийшов спокій. Я знайшов його номер телефону, коли мами не було вдома, подзвонив і сказав: «Я тебе пробачаю, тому що Бог пробачив мене і Бог любить тебе». Я почув, що він розплакався, здивувався і зрадів. Я вірю, що це повпливало на нього.

Ведучий:
В інтерв’ю «Клубу 700» ти казав, що через тебе покаялася вся твоя родина. Розкажи про це.

Олексій:
Так, покаявся мій молодший брат Андрій через 7 років після мене, а через рік після нього й мама покаялась і увірувала. Вона довгий час противилась, казала: «Я тобі не заважаю, і ти мені не нав’язуй». Але поступово Бог трудився в її серці, і вона увірувала. Також я молився за сусідів, намагався свідчити їм. Почав ремонтувати техніку, магнітофони. Сусіди питали, скільки заплатити, а я казав: «Нічого, це Бог мені дає можливість робити, бо Він вас любить». Бог забрав у мене страх перед думкою людей, дав дерзновення.

Ведучий:
Я відомо, що після покаяння ти активно шукав можливості служити Богу. Що це було?

Олексій:
До покаяння я вже писав вірші, але то були вірші про ніч, про смерть. Колі покаявся, з мене потекла ріка живої води — я почав у віршах прославляти Христа. Люди, які порівнювали мої вірші «до» і «після», помічали велику різницю. Публікувався в журналі «Джин» (це творчість людей з інвалідністю), відправляв у журнал «Віра і життя», брав участь у фестивалях творчості, як-от «Повір у себе». Я ще й малював трохи. Виходив перед аудиторією у 100–200 людей, долав страх і читав свої вірші. Зараз усі мої вірші є на моєму сайті, ми залишимо посилання.

Щодо комп’ютера: мені важко ставало паяти, хвороба СМА прогресувала, руками рухати ставало дедалі складніше. Я молився, і у 1997 році одна жінка з Литви пообіцяла подарувати мені комп’ютер за мої вірші. Я спочатку не повірив, бо люди часто обіцяють і забувають. Але через рік, у 1998-му, вона стримала слово і подарувала його. Це була велика Божа милість. Через 3 місяці я його, щоправда, поламав по програмній частині, але так я зрозумів, як він працює. Мені допоміг брат із церкви Вадим Гулий, він комп’ютерщик, дав мені потужний поштовх.

Ведучий:
І так ти почав своє служіння в медіа?

Олексій:
Так, я прийняв водне хрещення у 2000 році разом із братом Андрієм. До цього мама не допускала, вважала, що ми православні і «міняємо віру». Я зрозумів, що біблійне хрещення має бути усвідомленим, а не в дитинстві. Коли я увірував, то збагнув, що маю використовувати комп’ютер для Божої слави. В церкві («Церква Божої Слави» в Києві) з’явилась потреба в медіаслужінні. Я оцифровував старі аудіопроповіді з касет в електронний формат, робив повний архів, монтував аудіо, прибирав шуми.

Тоді відеомонтаж робився важко: брав два магнітофони, з’єднував, паралельно підключав касетний магнітофон для музики, щоб зробити 5-хвилинний ролик, наприклад, про водне хрещення, з годинного запису. Але мені це дуже подобалось. До 2006 року займався цим. Потім адміністрував християнський молодіжний форум «Рука допомоги» (rd.com.ua), вивчив PHP, працював як програміст. Протягом 11 років адміністрував християнський торрент-трекер (jesus-torrent.info). Хотів, щоб усе було в одному місці для віруючих. Але на трекері я прибрав слово «адміністратор» і назвав свій статус «менший слуга», бо хотів, щоб до мене ставилися як до звичайної людини.

Ведучий:
Чим зараз ти займаєшся? Які проекти реалізуєш?

Олексій:
Зараз я в Нідерландах. Раніше я постійно був у хаті, в Україні вийти на вулицю було проблемою через недоступність транспорту. Зараз я вранці прокидаюсь, п’ю каву з сиром, сідаю на електровізок і їду в ліс слухати пташок, фотографувати, молитись, читати. Тут величезна доступність. Відвідую дві церкви: одну реформаторську з перекладом на українську, іншу — суто нідерландську, яка схожа на баптистську. Також у нас тут діє домашня група, яку проводить мій брат Андрій. Я дякую Богу за кожну мить, за сонце і за дощ. Щодо хобі — я граю в «боча» (це вид спорту для людей з інвалідністю, де кидають м’ячі), щосуботи ходжу на тренування в приміщення школи поруч. Мрію продовжувати грати для Божої слави, і, можливо, колись одружитися, якщо на те буде Божа воля. Але найбільша мета — бути вірним Христу до кінця, як апостол Павло: «віру зберіг, свій шлях пройшов».

Ведучий:
Ти коли-небудь задавав Богу питання, чому Він дав тобі цю хворобу?

Олексій:
Задавав, і точно знаю — це для Божої слави. Ідеальних людей немає, у кожного щось болить. Якщо Бог допустив це в моєму житті — це для блага. Якщо для мене краще мати фізичну ваду, я буду її мати, але через неї прославиться Христос.

Ведучий:
Що б ти сказав людям, які зараз переживають труднощі, депресію і думають, що нікому не потрібні?

Олексій:
Бог любить кожну людину. Він любить тебе. Ти не просто так чуєш це інтерв’ю — Бог стукає прямо до тебе. Ми, люди, бачимо лише окремі пазли, а Бог бачить усю картину, і вона прекрасна. Довірся Йому, прийми Христа в серце, і Він дає сили, прощення і мету життя. Для кожного у Бога є справа.

Ведучий:
Олексій, дякую тобі за щире, тепле і відкрите спілкування. Твоя історія неймовірно надихає і мотивує багатьох людей. Слава Богу!

Олексій:
Слава Богу! Хай Бог благословляє.